середа, 16 березня 2011 р.

Як будувати рідну хату? Митрополит Шептицький

ЯК БУДУВАТИ РІДНУ ХАТУ?
(грудень 1941 р.) Частина І

(скорочено)

Завдання українського народу буде в тому, щоб створити такі суспільно-християнські обставини, які запевнювали б громадянам правдиве і стале щастя та мали досить внутрішньої сили, щоб поборювати відцентрові тенденції внутрішнього розкладу і успішно захищати межі від зовнішніх ворогів. Такою могутньою та такою, що забезпечує щастя всім громадянам організацією може бути Батьківщина тільки тоді, коли буде подібним до моноліту організмом, себто тілом, оживленим одним духом, що з внутрішньої життєвої сили розвивається, доповнює внутрішні браки і з природи є здоровим, сильним, свідомим своїх цілей, не тільки матеріальним, але й моральним тілом. Провідна влада походить від Бога, бо вона є природною консеквенцією людської природи і суспільного життя людини. Народ може вибрати собі того чи тих, кому дає таку провідну владу, яку хоче, тобто є природним правом народу встановити собі форму провідної влади, вибрати поміж різними формами – монархічною, олігархічною чи демократичною, – утримуючи собі ту участь у провідній частині, яку може виконувати виборами, себто голосуваннями, а в деяких важливіших справах так званими плебісцитами чи референдумами. Та керівна влада має за мету служити публічному добру, зберігати й боронити природні і правильні свободи громадян, родин і всіх братств, фахових товариств чи синдикатів, чи кооперативів, чи всіх тих угрупувань людей, які відповідають потребам людини і її свободі лучитися з іншими у виконуванні своїх прав і обов'язків. Для збереження природної і правильної свободи громадян керівна влада  має встановляє справедливі закони, непротивні Божому праву і загальному добру, та безстороннє і незалежне судівництво, яке пристосовує загальні закони до поодиноких випадків і розмежовує взаємні права й обов'язки громадян.  Великий народ – це цілість дуже зложена злукою різних природних угрупувань людей. Одні спираються на спільність праці, потреб, прав чи на сусідство хат і домівок, спільність фахових інтересів, учених тіл, різних теорій і наук, синдикатів робітників і хлібодавців, пролетарів і людей, які посідають що-небудь, – одним словом, є цілістю, зложеною з різнорідних спільнот, спертих на різні сторінки людської природи і суспільного життя. Треба неначе з лупою приглядатись до усіх тих угрупувань, щоб у них чи попри них, чи над ними організувати життя.
Духовенство і в своїй душпастирській праці, і поза нею, для богословських чи соціологічних студій, повинно зблизька приглядатися до народних мас і досліджувати життя, прикмети і браки народу, бачити зблизька, як цей народ буває жертвою не тільки біля тяжких праць, але, крім цього, великих небезпек і оманливих надій. У всіх тих положеннях повинно Духовенство з любов'ю служити народу науками, радами й втіхами. Такий обов'язок світських священиків і монахів!
Зі сказаного випливає, що чим більше громадян має участь у владі і чим більша та участь, тим більше треба, щоб ті громадяни були праведними, себто мали моральне виховання, переповнене євангельськими принципами.
Частина ІІ

На чому ж опреться єдність хати? На національній єдності. Український народ є одним народом, дехто хоче навіть сказати – одним організмом, тому й належить йому стати і суцільним національним витвором. Але йдеться про те, щоб проаналізувати поодинокі елементи, з яких національність складається, і сили, які її розбивають. Що ж робить якесь число людей одним народом? Передовсім мова. Всі, що по-українськи говорять або, що вважають українську мову за рідну, будуть складати український народ. Безперечно, єдність мови є зв'язком, що об’єднує людей, але не завжди об’єднує їх у народи. Знаємо народи між собою дуже різні і між собою ворожі, які вживають одну й ту саму мову: у Великій Британії – англійці, шотландці та ірландці. До цього ж, англійські домінії і З'єднані Держави Північної Америки. Всі ті країни вживають англійську мову, і, може, за виключенням Ірландії, в останньому десятилітті всі вважають її за свою мову. Знаємо і народи, які вживають різні мови, а однак є дуже сильно побудованими національними і державними організаціями-організмами, як Швейцарія. Історія з'єднання в одну державу різних держав Німеччини і відмін німецької національності, як і історія з'єднання Італії в один народ і державу, вказує, як одна мова через довгі століття може не бути достатньою причиною до з'єднання в одну цілість тих, що нею говорять.
Крім мови, конституційним елементом національності буде, може, та стихійна, мало свідома воля всіх одиниць об’єднатися в одну організацію. Та воля є доказом тих різних прикмет чи характерів народу, які інстинктивно пхають його до бажання бути одним. Скільки такого бажання в українському народі, досить важко сказати. Треба б у відповіді на це питання стерегтись судження інших самим про себе. Гарячий патріот має не тільки ту природну, стихійну, але й свідому волю стільки, що самий інстинкт веде його до думання, що так само задіяні будуть усі українці.
Яке буде положення на Великій Україні тепер, після 20-ти літ більшовизму, годі сказати. Дуже можливо, що самостійництво буде ще зближене до федерації з Росією. Хто дивився уважно на те, як те самостійництво важко приймалося навіть в інтелігенції, як Центральна Рада довго не могла прийти до думки самостійності, той буде побоюватися, що від Полтави минули задовгі літа, щоб відразу можна було стерти їх пляму. Інстинкт національності та стихійна воля народу появилися, може, в повстанні проти гетьмана, але хоч той рух видавався прямо звернений проти думки федерації і прикмета самостійництва лишилася зовнішньою характеристикою УНР, то історія тих часів і тих рухів занадто нова, а спеціально соціологічно-психологічні досліди занадто занедбані, щоб можна було сказати, що повстання проти гетьмана було виявом глибокої волі мати свою державу. Хіба назветься, з деякими публіцистами, стихійне хотіння мати свою державу "ірраціональним", і так назветься повстання, бо мусило бути в повній мірі ірраціональним, коли за такий короткий проміжок часу дійшло до руїни своєї держави.

Частина ІІІ
Що Церква чи Церкви відіграватимуть важливу роль в будівництві Батьківщини, про це не можна сумніватися. В християнських народах немає більшої виховної сили, ніж сила Церкви. То вона виховує народи, вона прищеплює вже в душу дитини ті християнські чесноти, які зроблять із неї доброго патріота і мудрого громадянина. Очевидно, робить це передовсім родина. Але й батьки-християни, виховуючи дітей, роблять це під проводом і за вказівками Церкви. То вона, проповідуючи Євангеліє, безнастанно нагадує батькам їх обов'язки і різні сторінки їх праці з дітьми. Та праця батьків і Церкви безконечно важка, вона вимагає довгих змагань, безлічі жертв, прикладу цілого життя, безнастанної дбайливості і чуйної уваги на всякі прояви життя дитини. Доки із дитини виросте громадянин, свідомий усіх своїх обов'язків перед Богом, родиною, ближніми і Батьківщиною, доки з дитини зробиться повнолітній, повноправний і свідомий чи мудрий громадянин, треба безмірної праці. Скільки ж її треба для того, щоб виховати ціле суспільство, увесь народ?! Доки весь народ перейметься наукою Євангелія і кожна одиниця в народі буде таким повноправним і свідомим громадянином, треба праці Церкви і родини через довгі століття. Культура, плекання тих овочів, якими є людські одиниці, є такою, що тільки у виключних і рідких випадках вдається виплекати яблуко цілком здорове і шляхетне. Навіть при старанній культурі, при оброблюванні землі за всіма приписами городнього мистецтва, кожне яблуко є трохи зігнилим, і треба багато зусиль для того, щоб дійти до малого числа здорових і гарних овочів. І це цілком природне, бо в кожній деревині і в кожному овочі є щось із тієї їді, що в народах є елементами розкладу, щось із того, що веде народи і держави у руїну.
Український народ через довгі століття належав до різних держав, був розділений різними культурами. Бог дав йому землю, що лежить на пограниччі двох культур між собою ворожих, майже собі ворожих: східної і західної. А що належать і до різних віросповідань, можна б поважно побоюватися, що й Церква не зможе проти цих роздорів виявити в українському народі своєї єднальної сили, сповнити свого післанництва.
Треба нам також визнати, що деякі симптоми роз'єднання, які спостерігаємо в усіх віросповіданнях і Церквах, до яких українці належать, кажуть боятися, що відосередні сили, сили роздору і роз'єднання, можуть показатися і в релігійному житті більшими і сильнішими, ніж доцентрові, єднальні сили. Зрештою, не що інше розірвало і розділило на частини Христову Церкву, як та перевага відцентрових сил, яких так багато в людстві.
Більшість українського народу належить до Православної Церкви і більше ніж 200 літ була до краю підпорядкована проводу неканонічної і нецерковної, а царської інституції петербурзького так званого Святішого Синоду. Друга частина українського народу розірвала зв'язки із Православною Церквою і утворила Автокефальну Українську Церкву, яка духом ще має вірних собі, може, більшість українців на великій Україні. Третім віросповіданням українців є так звана Греко-католицька Церква. До неї належать ті з українців, які, зберігаючи всі передання і звичаї в обрядах, в літературній мові і церковній дисципліні визнають вселенську віру і підпорядковуються верховному проводові Римського Престолу. Є в Україні і поважне число українців-католиків латинського обряду, себто українізованих колись поляків або потягнених до віри і західного обряду українців. Вкінці, є і поважне число різних сект, які всі вийшли з так званого протестантизму і між собою відрізняються більше або менше.
Ясно, як на долоні, що Рідна Хата не повстане, якщо не буде українського моноліту, коли українці-самостійники не зможуть обходячи всі різниці, які їх ділять, завести між собою якнайбільшу єдність. Тієї єдності Україні треба, а та потреба накладає на нас усіх обов'язок і від сповнення того обов'язку залежить майбутнє Батьківщини. Якщо хочемо всенаціональної Хати, бажанням глибоким і щирим, якщо та воля не є тільки фразою, ілюзією, то вона мусить проявлятися на справах, і ті справи мусять вести до єдності. До єдності в усіх напрямах, тому й до релігійної єдності.
Ту релігійну єдність, може, вдасться досягнути легше, ніж могло б видаватися, бо нас усіх, тобто всі різні віросповідання, ділять не питання особисті, не взаємні кривди, не різні поняття про патріотизм чи державу, не суспільні різниці класів чи маєткового стану, не різні програми – все те поміж нами або одне й те саме, або в усіх цих речах різнимося хіба тільки в дрібницях. Різні українські політичні партії роз'єднані важкими питаннями про державний устрій, роз'єднані бажанням впливу на маси, волею переперти якісь свої, глибоко і всесторонньо обдумані політичні і суспільні переконання. Ніщо подібне не роз'єднує віросповідань і Церков України. Нас роз'єднують питання, що були актуальні 1000 або 500 літ тому назад між Візантією і Римом, між Римом і Німеччиною чи Англією, зв'язаних з ними "істинно-русскіх" буде в нас довше тривати й мати актуальніше значення, ніж у Москві.
Супроти цього ми, греко-католики чи православні вселенської віри, з уваги на добро наших вірних, простягаємо руку до згоди і всім українцям пропонуємо програму релігійного примирення. Під такими умовами: кожен із нас, або радше кожне віросповідання наше, прийме і зробить усі можливі тільки уступки. За можливі уступки вважатимемо ті, на які совість дозволяє. Далі не годиться йти, бо релігія, хоч якою вона є важливою в народному і державному житті, це справа з Всевишнім Богом. Тут йдеться про наші обов'язки перед Богом, про послух Його святому Законові, про службу, що Йому належиться – Всевишньому і Всемогучому, в якого руках доля народів. Поступати завжди за веліннями сумління – це обов'язок, який ми всі мусимо визнавати, який мусимо виконувати без уваги на віросповідання, до якого належимо.


Писав в грудні 1941 р.
АНДРЕЙ, Митрополит

Немає коментарів:

Дописати коментар